Гортати своє життя замість соцмереж

Найкраща альтернатива соцмережам, яку я знайшов, виглядає достоту як соцмережа. Вертикальна стрічка, кадр на весь екран, палець гортає сам. Різниця одна: у цій стрічці немає жодного чужого допису. Тільки мої фото, відео й усе, що я колись зберіг.

Раніше мій вечір закінчувався однаково. Ліг, узяв телефон, відкрив стрічку. Короткі ролики, чужі відпустки, чужі кухні, чужі суперечки. Пів години, година. Потім вимикаєш екран — і не пам’ятаєш жодного допису. Тепер я роблю те саме. Тільки стрічка — моя.

Чому стрічка затягує — і чому це можна використати?

Я зробив Spohad схожим на соцмережу навмисно. Затягує ж не вміст, а сама механіка: вертикальна стрічка, повний екран і те, що ніколи не знаєш, що буде далі. Я подумав: а чому б цій механіці не затягувати у власне життя?

Так і вийшло. Стрічка Spohad щоразу збирається по-новому — з різних років, різних тек, впереміш. Сьогодні раптом випливає фото, про яке я забув. Завтра — ролик, який я зберіг і жодного разу не передивився. Звичка гортати лишилася. Змінилося те, що залишається після неї.

Що в моїй стрічці?

Мої фотографії за багато років. Але не лише вони. Я люблю зберігати: короткі ролики, які сподобалися, картинки, цікаві теми, до яких хотів повернутися. У всіх є такі поклади — «збережу, потім гляну». Це «потім» зазвичай не настає. Чому — я розібрав у статті «Збережи, щоб не загубити».

У Spohad усе це йде однією стрічкою. Завантажений вертикальний ролик показується так само, як там, де я його знайшов, — на весь екран. Поруч — фото з прогулянки трирічної давності. За ним — скриншот рецепта.

Чим це відрізняється від соцмережі?

Наприкінці вечора по мені лишається лад.

Кожен кадр я можу вирішити одним порухом:

• тепла згадка — свайп ліворуч, до Спогадів;
• потрібне для життя — рецепт, чек, скриншот — свайп праворуч, до Збереженого;
• непотрібне — до кошика;
• сподобалося — серце;
• не хочу вирішувати — гортаю далі, кадр повернеться іншим разом. Прогорнути — теж рішення.

Нічого не переноситься й не видаляється одразу. Рішення накопичуються весь вечір, і я можу їх переглянути. «Зберегти» я натискаю, коли закінчив, — і бачу підсумок: скільки місця повернулося і скільки кадрів знайшли своє місце. Це маленький підсумок дня, який мені подобається більше, ніж лічильник переглядів у соцмережі.

Як виглядає мій вечір

Я лягаю, беру телефон однією рукою й відкриваю Сортування. Далі все великим пальцем. Двадцять п’ять карток за пів хвилини, якщо це сміття й скриншоти. Одна картка за п’ять хвилин, якщо це відео, яке хочеться додивитися.

Іноді я даю кадру назву — диктую її голосом, не друкуючи. Іноді просто гортаю й нічого не вирішую.

І ось що я помітив. Після вечора у своїй стрічці я пам’ятаю, що бачив. Пам’ятаю, яким був той день на фото. Пам’ятаю, навіщо зберіг той ролик, — і іноді нарешті роблю те, заради чого зберігав. А потім видаляю його: він своє відслужив.

Десятки тисяч медіафайлів — і не треба поспішати

У мене в архіві десятки тисяч медіафайлів. Я їх не розберу за тиждень, і не треба. Щовечора я розкладаю потроху. Spohad не вимагає закінчити: стрічка не починається «з того самого місця», вона щоразу нова, тому не набридає.

Якщо мережі немає — в метро чи в літаку, — ця стрічка працює так само: усе, що лежить у телефоні, гортається без інтернету. Про це — у статті «Фото без інтернету».

Користь, що затягує

Я не проти соцмереж. Але мені хотілося, щоб час, який я й так проводжу з телефоном у руці, залишав по собі щось. Тепер залишає. Мій архів із кожним вечором стає трохи більше схожим на альбом і трохи менше — на смітник. А я щовечора трохи згадую своє життя.

Навіщо я це взагалі зробив — у статті «Чому я створив Spohad». А спробувати таку стрічку можна просто зараз — на головній сторінці. Якось увечері відкрий не чужу стрічку, а свою.